ВО "Свобода"

ENG

17 березня 2016
Боєць "Легіону Свободи" Олександр Молчанов: Наступу ми чекали, як "дембеля"
Боєць "Легіону Свободи" Олександр Молчанов: Наступу ми чекали, як "дембеля"

Багато було людей, які перед виборами раптово ставали "волонтерами" - брали активну участь у збиранні провізії та необхідних речей для вояків. Але потім, після оголошення результатів, із цілком очевидної причини покинули справу допомоги українському війську. Зрозуміло, що це була не благодійність - звичайнісінький піар із метою підняти собі рейтинг та дістати депутатський мандат. Депутат Світловодської міської ради від ВО "Свобода" Олександр Молчанов спочатку став вояком, а вже потім, через деякий час після повернення додому, вирішив йти в політику. Пропонуємо читачам ознайомитися з деякими моментами з життя вояка "Легіону Свободи", навідника БТР-80 у складі 79-ї аеромобільної бригади Олександра Молчанова за останні кілька років.

- Тож, Олександре, як ти потрапив до зони бойових дій? Це було особисте бажання чи все ж таки вимушений крок?

- Я жив, як усі люди, поки одного дня у мене вдома пролунав телефонний дзвінок. У слухавці я почув слова представника рідного Світловодського військкомату. Голос запрошував мене до лав української армії в зв'язку з черговою хвилею мобілізацією в країні. Другого дня після візиту у військкомат мене направили в Кіровоград. Там замполіт розповів, що на нас чекає, і того ж дня ми поїхали до Миколаєва в 79-у аеромобільну бригаду. Близько пів року я охороняв склади і регулярно займався на полігоні. В кінці літа мене відправили у відпустку на 4 дні. Після короткого відпочинку комбат зачитав нам наказ - нас направили на тимчасове перебування до Краматорська для отримання бойових завдань. Так я і потрапив у зону бойових дій російсько-української війни.

- Яка з ситуацій за час перебування у зоні бойових дій була для тебе найбільш екстремальною? Чи бачив на власні очі смерть?

- Таких моментів було три-чотири. Спочатку було дуже страшно чути, коли свистять міни. Від цього свисту психологічний стан був дуже гнітючим, навіть якщо вони не загрожували життю. Потім ми звикли, вже знали, яких мін слід остерігатися. Інтуїтивно могли визначити траєкторію міни відразу після пострілу.

Свого часу, на початку осені 2014 року, наша бригада отримала завдання відволікати максимально ворога на себе. Ми тоді вступали в будь-який бій. Найбільше запам'ятався випадок, коли "сепарський" "Жигуль" намагався розділити колону техніки українських військових. Тоді мій побратим (в цивільному житті - водій маршрутки з Миколаєва) вирішив помститися нахабі. "Жигулі" ворога переїхали БТРом по капоту. Думаю, він на все подальше життя отримав цінний урок. Взагалі, їхні методи боротьби, якщо можна так назвати, часом були схожі на шкідництво. Напевно, вони мали якийсь певний наказ затримувати українські колони будь-яким чином, аби вони не дісталися власне гарячої точки. Бувало нас зненацька обстрілювали, а часом врізалися з боку поміж технікою.

- В яких гарячих точках ти був?

- В кінці серпня - на початку вересня 2014 року я брав безпосередню участь у рейдах тилами російських військ. Ми два дні їхали, іноді натикаючись на дрібні групи місцевих бойовиків. Уже на третій день нашого першого рейду нам довелося обстріляти КамАЗи з російськими військовими. Цілий день - поїздки, а потім ночівля в лісосмузі безпосередньо в БТРі. Ми постійно змінювали місце дислокації, відпочивали в середньому дві-три години на день. Загалом ми виїхали на рейд із Великої Новоселівки, звідти повернули у бік українсько-російського кордону і виїхали під Маріуполем. Під час рейдів тилами час від часу натикалися на невеликий спротив фанатиків "русскава міра" і кадрових військових РФ. Нашим завданням було відтягнути основні сили назад, що у нас, в принципі, й вийшло: звістка про розстріляні КамАЗи з солдатами РФ змушувала їх призупинити наступ.

Взагалі ми не були обізнані у назвах та властивостях зброї, окрім тієї, якою оволоділи самі, коли йшли воювати. Всього доводилося навчатися уже в ході виконання завдань.

Потім були Тоненьке (жовтень 2014), Піски, Донецький аеропорт, тренувальні курси та знову бої за ДАП. Найгарячіша точка, де я був - то, безумовно, с. Водяне. Це був початок 2015 року. Що пам'ятаю? - Болото, мінометні обстріли, "Гради", були спроби відбити аеропорт, який фактично влада "зливала". Був непроглядний туман, були завдання командування "поїхати туди - не знаю, куди". Наприклад, виїхали з Маріуполя і три дні їхали в Донецьк, бо командування не надало мапу місцевості. Ночували в лісосмугах, крізь туман ми пробиралися, як сліпі, не знаючи абсолютно місцевості. Інший негативний бік медалі - несправна техніка. Саме тоді (у січні 2014) ми лишили три БРТи на поталу ворогу - саме під час обстрілу вони вийшли з ладу. Хлопцям довелося пересідати в інші машини (не без втрат), а ці так і лишилися. Згодом один із БТРів я побачив на сайті терористів "Русская вєсна" - вони хизувалися, що відремонтували техніку "хунти".

Дуже яскравим спогадом для мене є неприродна зміна того відчуття, що тобі слід поїсти. В мирний час я називав це голодом. В екстремальних ситуаціях відчуття голоду відсутнє - є розуміння, що тебе покидають сили. Я й досі іноді дивуюся тому, як війна може вплинути навіть на звичайні прояви життєдіяльності людського організму.

- Ти маєш докази, що Росія причетна до війни на сході України? Деякі депутати стверджують, що триває громадянська війна.

- Перш за все, коли ми від'їжджали з місця, на якому за 5 хвилин до цього тривала перестрілка з ворогом, бачили неживих хлопців, які були одягнені в російську форму.

Також до нас у полон потрапив житель Донецька. Він був проти війни, але перебував на окупованій території і тому його заставили воювати проти нас. В полоні він розповів, як російські військові затримали його на вулиці видали автомат і сказали: "Ти тепер -"апалчєнєц". Він не чинив опору та не стріляв по українських вояках. Це доведено тим, що за перевірки його автомату українські бійці встановили - зброя новісінька, із неї ніхто ще не стріляв. Я особисто не можу второпати й досі: нормальний ніби хлопець - чому він сидів у тому Донецьку? Того часу він міг би з легкістю отримати кулю чи ще яке поранення. Він міг, як на те пішло, переселитися на мирну територію України, якщо й не хотів воювати в українському війську. Ми ж знали, що він і за бойовиків не дуже воював…

Ще одним із непрямих доказів участі Росії в цій війні став випадок у с.Водяне, коли я пішов перебирати в своєму БТРі боєприпаси. Тоді я почув і відчув, що прилетіли два снаряди, метрів за 30 від мене, вони влучили в одну точку з інтервалом близько 1/10 секунди. Слід сказати, що будиночок, за яким розміщувався тоді мій БТР і, відповідно, я сам, був кепським прихистком. Його швидше можна назвати картонним будиночком. Після вивчення матеріалів із "Вікіпедії" та досвіду наших артилеристів ми зрозуміли: це російська 2С35 "Коаліція" - двоствольна САУ. І останнє.

Не варто забувати літо 2014 року, коли наша бригада палила десятки російських колон військової техніки, які перетинали наш кордон. До речі, вся наша бригада, перебуваючи саме біля с.Маринівка, спостерігала пуск ракети, якою був збитий малайзійський боїнг. Пуск відбувся з окупованої території біля с.Дмитрівка. Тоді був мобільний Інтернет, і хлопці ще в перші 15 хвилин прочитали, як вороги написали, що збили наш АН-25. Небо було чистим. Наші позиції - висота "Сокіл" і висота "Браво" - спостерігали момент влучання й падіння літака…

- Скажи щиро: яке ставлення до ворога має середньостатистичний український вояк? Напевне, ненависть?

- Щиро, то й щиро. У нас не було бажання розбиратися у власному ставленні до ворогів та якось його для себе визначати. Ми просто були там і чекали, щоби вони вже нарешті на нас напали. Щоби ми їх перестріляли в запеклому бою і на цьому все закінчилося. Ми були до цього готові. У вільний час кожен із нас розкладав навколо себе "мухи", гранати, боєприпаси. Кожен готувався до цього дня, але він ніяк не наставав. Наступу ми чекали, як "дембеля". Коли зав'язувалася якась перестрілка, з'являлися перші поранені у ворожому таборі, то ми чекали продовження. Ми стояли і чекали ворога, якого більше не буде. Але не дочекалися. Бойовики не виходили на серйозний бій - напевно, не було наказу з Кремля.

- Щодо відпочинку - яким чином, взагалі, відпочивають на передовій? Як щодо приємних моментів - чи були такі там, на лінії фронту?

- Ми жили в оселі "чекіста", який прийняв сторону зрадників. У нього був такий "скромний" дім, який містив всього чотири ванни. На кухні в шухляді лежав прапор ДНР. А розважалися ми в цьому домі грою в більярд. Щоправда, це було небезпечно, оскільки вікна кімнати виходили в сторону аеропорту, а звідти могло щось прилетіти і розірватися перед вікном. Тому всі там грали на свій страх та ризик. Також ходили в сауну, дрова для якої брали із постраждалих у ході обстрілів меблів. Найбільш чудовим у моєму житті як за всю історію перебування в гарячих точках війни, так і мирного часу стала звістка, що у мене народився син. Приїхавши з відпустки, ми саме стояли в пункті тимчасової дислокації, коли я отримав найприємніший дзвінок у своєму житті. Новина швидко розійшлася по всіх знайомих. Досі пам'ятаю їхні вітання. А ще - своє повернення додому через деякий час.

- Як ти потрапив у політику?

- Ще перед виборами до Верховної Ради 2014 року в Миколаєві в нашому військовому клубі на кожну політичну силу висіли програми кандидатів. Так ось, більше всього із прочитаних програм мені сподобалася програма лідера націоналістичного об'єднання "Свобода" Олега Тягнибока. Хоча після повернення додому я жив повсякденним життям, як і до війни, але заходив у соціальні мережі й коментував політичні новини в країні. Згодом це примітив Руслан Степура та написав мені повідомлення. Виявилося, що очільник місцевих свободівців запам'ятав мене ще з часів повалення пам'ятника Лєніну у Світловодську. Я був там присутній. Руслан ще дав мені сфотографуватися з його щитом із діркою від кулі, який він привіз із Майдану. Голова місцевої "Свободи" запропонував мені зустрітися. Після спілкування став до лав ВО "Свобода". Пізніше вирішив балотуватися в депутати до Світловодської міської ради від цієї політичної сили. Я поділяю Русланове твердження, що вже час брати на себе відповідальність. Коли почалися передвиборчі перегони, я жодної хвилини не сумнівався, що стану депутатом, оскільки балотувався від свого району. Спочатку мене справжня депутатська діяльність дещо шокувала, було важко з усім розібратися. Це тяжка робота і неабияка відповідальність. Але згодом звик і зрозумів, для чого я там.

- Чи бувають хвилини, коли ти вважаєш помилкою свій вступ до лав "Свободи"?

- Ні. Я бачу, як поводять себе представники інших політичних сил, і вважаю, що найбільш гідна партія в нинішньому та й колишньому політикумі - це ВО "Свобода". Також, відвідавши З'їзд депутатів нашої політсили, я зрозумів, що ідеологія "Свободи" найближча до моєї душі. Вважаю, що вона близька зараз для кожного українця, адже ми всі прагнемо соціальної та національної справедливості.

Розмовляла Наталія Святокум